З шести років мати виховувала мене сама.
Як і в будь-якій іншій родині, наступні 16 років супроводжувалися як конфліктами й образами, так і моментами порозуміння, взаємодопомоги та знаходження взаємовигідних виходів з ситуацій.
Зараз я на все це дивлюся з розумінням, і вдячний своїм за батькам за те, що було, і якими вони мене зробили. Але коли був малий – не розумів, і намагався втекти з дому, нашкодити, не бачив пріоритетів в житті. Тепер, коли став дорослішим, і задумуюсь про власних дітей (лише задумуюсь) та дивлюся на свою дев’ятирічну сестру, розмірковую – як би я їх виховав? Щоб я визначив як найважливіше? Отут я би хотів поділитися своїми роздумами і підняти, можливо, невеличку дискусію.
1. Батьки як беззаперечний приклад для наслідування
Пару тижнів назад одна знайома мені жінка принесла додому декілька апельсинів та один грейпфрут. Розповіла про це синові, але, вивчивши пакет, він так і не повірив, що серед апельсинів є грейпфрут (подумав на нього, що це теж апельсин).
Декілька місяців тому ця ж жінка також дзвонила мені й питалася по декільком моментам в тесті з української мови і постійно дратувалася, як же воно все незрозуміло і нащо їй взагалі оце потрібно.
Як наслідок (звісно, не цих двох ситуацій, а самого методу виховання), дитина перестала взагалі сприймати точку зору матері як правильну. Хіба що як можливу правильну.
Особисто мені це ввижається дуже важливою проблемою. Дитина має завше розуміти, хто головний в домі, і це визначається не лише простим верховенством батьків, але й їх розумовими перевагами. Якщо ви маєте атестат і навіть диплом про вищу освіту, то як же ви не зможете допомогти дитині зі шкільним курсом елементарної фізики? Сядьте й розберіться, але не давайте дитині зрозуміти, що Вам це не потрібно – бо вона постійно бере з вас приклад і врешті-решт подумає, що і їй теж.
Можливо, ви самі пригадуєте, як в школі казали – та нащо мені фізика? Я буду мови вчити\економістом стану\програмістом влаштуюся. Але ж справа не в самій фізиці, а у власній багатогранності ваших розумових можливостей, яку ви й маєте показати, довести й передати дитині. Не знаєте, чому небо блакитне? Ну й стидовисько, але ж чом би швиденько не прогуглити й не дати дитині відповідь? Адже інакше вона зрозуміє, що це не важливо, не цікаво, і краще займатися чимось, що не потребує знань.
З цього слідує й наступний момент:
2. Знання важливіші за все
Інтелектуальний капітал – це найважливіше, що ви можете дати дитині, адже його не можна загубити, як гроші чи, наприклад, кохання. Ви подивіться, скільки усього має знати сучасна технологічно просунута людина: операційні системи, офісні програми, інтернет-сервіси, мобільні додатки – і це лише інструменти для виконання щоденних задач. Без вміння швидко вчитися й поглинати інформацію годі й намагатися досягти чогось в двадцять першому сторіччі.
В чому виховна проблема батьків – справа не в оцінках в табелі\атестаті\дипломі, а в бажанні вчитися. Це бажання важливо прищепити ще в ранньому дитинстві, інакше потім ви, як мати чи батько, часто будете чути:
- Ну так всі написали на вісім, і я теж! Це нормально!
- Ніхто не вчить, і я не буду.
- А нащо робити домашнє завдання, його все одно ніхто не питатиме, адже завтра контрольна.
Тож повторю: важливе прагнення до знань, а не до оцінок. І це прагнення можна привити лише власним прикладом. Висловлюйте і ініціюйте інтерес дитини до нової інформації, знаходьте разом щось цікаве навіть в параграфі про автотрофне живлення підручника по біології для п’ятого класу, і сподіваюсь, врешті-решт ваша дитина просто перестане розуміти, як це – щось не вчити і не цікавитися цим.
І, нарешті, третє.
3. Контролюйте дітей
Це може здатися дурним, адже куди ж без контролю. Але нещодавно я спілкувався з однією п’ятирічною дівчинкою. Катав її на гойдалці й говорив слова, а вона вимовляла власні асоціації.
- Банан!
- Апельсин, яблуко, вишня, слива!
- Сарафан!
- Спідниця, піджак, штани, срака!
І сміється.
А ще в мене вдома нещодавно була інша дівчина (3-4 років). І от в певний момент вона, перепрошую, пукнула й теж розсміялася. Я зробив їй зауваження, що це дуже непристойно, і якщо й робити це, то так, щоб ніхто не помітив, на що вона помітила, що її батько вдома так завжди робить.
Одна знайома мені розповіла, як її діти грали в «Дочки-матері».
- Марійка каже, давай грати в «Дочки-матері». Я буду мамою, а ти – татом. «Добре», каже Сергій, й продовжує: «Я піду в бар». А Марійка йому: «Нікуди ти не підеш, ти зрозумів мене, я нікуди тебе не пущу!»
Воно зі сторони вигляда кумедно (а часто й самі батьки це так сприймають), але саме так погані слова й неправильні ситуації, яких варто уникати, для дітей перетворюються на смішні, і, врешті-решт, йдеш вулицею, і чуєш, як одна маленька дівчина іншу «пісюном» обзиває (так, це реальний приклад).
Повторюся: ми, як дорослі люди, маємо подавати дітям приклад для наслідування. Це не значить бути серйозним і грізним батьком чи матір’ю, та заради Бога, продовжуйте насолоджуватися життям та грати в петанк чи фотографуватися в позі «фейсдаун». Під прикладом для дітей я маю на увазі вихованість та освіченість. І саме це ви маєте контролювати в дітях, щоб вони зрозуміли, як саме варто себе поводити і знаходили собі відповідне середовище людей.
І наостанок. Я навряд чи найближчим часом стану батьком і розумію, що основна авдиторія Молоді ще теж не батьки. Ця моя стаття – лише такий собі відгук, моє розуміння проблем у вихованні сучасних дітей. Але, можливо, ви колись теж станете батьками – випадково чи заплановано – і я би дуже хотів, щоб ви вбачали в цьому не лише кайф від продовження власного роду, але й дуже серйозну задачу з виховання ще однієї унікальної й цікавої особистості, яка проживе таке життя, за яке суспільство буде їй вдячне.
Як і в будь-якій іншій родині, наступні 16 років супроводжувалися як конфліктами й образами, так і моментами порозуміння, взаємодопомоги та знаходження взаємовигідних виходів з ситуацій.
Зараз я на все це дивлюся з розумінням, і вдячний своїм за батькам за те, що було, і якими вони мене зробили. Але коли був малий – не розумів, і намагався втекти з дому, нашкодити, не бачив пріоритетів в житті. Тепер, коли став дорослішим, і задумуюсь про власних дітей (лише задумуюсь) та дивлюся на свою дев’ятирічну сестру, розмірковую – як би я їх виховав? Щоб я визначив як найважливіше? Отут я би хотів поділитися своїми роздумами і підняти, можливо, невеличку дискусію.
1. Батьки як беззаперечний приклад для наслідування
Пару тижнів назад одна знайома мені жінка принесла додому декілька апельсинів та один грейпфрут. Розповіла про це синові, але, вивчивши пакет, він так і не повірив, що серед апельсинів є грейпфрут (подумав на нього, що це теж апельсин).
Декілька місяців тому ця ж жінка також дзвонила мені й питалася по декільком моментам в тесті з української мови і постійно дратувалася, як же воно все незрозуміло і нащо їй взагалі оце потрібно.
Як наслідок (звісно, не цих двох ситуацій, а самого методу виховання), дитина перестала взагалі сприймати точку зору матері як правильну. Хіба що як можливу правильну.
Особисто мені це ввижається дуже важливою проблемою. Дитина має завше розуміти, хто головний в домі, і це визначається не лише простим верховенством батьків, але й їх розумовими перевагами. Якщо ви маєте атестат і навіть диплом про вищу освіту, то як же ви не зможете допомогти дитині зі шкільним курсом елементарної фізики? Сядьте й розберіться, але не давайте дитині зрозуміти, що Вам це не потрібно – бо вона постійно бере з вас приклад і врешті-решт подумає, що і їй теж.
Можливо, ви самі пригадуєте, як в школі казали – та нащо мені фізика? Я буду мови вчити\економістом стану\програмістом влаштуюся. Але ж справа не в самій фізиці, а у власній багатогранності ваших розумових можливостей, яку ви й маєте показати, довести й передати дитині. Не знаєте, чому небо блакитне? Ну й стидовисько, але ж чом би швиденько не прогуглити й не дати дитині відповідь? Адже інакше вона зрозуміє, що це не важливо, не цікаво, і краще займатися чимось, що не потребує знань.
З цього слідує й наступний момент:
2. Знання важливіші за все
Інтелектуальний капітал – це найважливіше, що ви можете дати дитині, адже його не можна загубити, як гроші чи, наприклад, кохання. Ви подивіться, скільки усього має знати сучасна технологічно просунута людина: операційні системи, офісні програми, інтернет-сервіси, мобільні додатки – і це лише інструменти для виконання щоденних задач. Без вміння швидко вчитися й поглинати інформацію годі й намагатися досягти чогось в двадцять першому сторіччі.
В чому виховна проблема батьків – справа не в оцінках в табелі\атестаті\дипломі, а в бажанні вчитися. Це бажання важливо прищепити ще в ранньому дитинстві, інакше потім ви, як мати чи батько, часто будете чути:
- Ну так всі написали на вісім, і я теж! Це нормально!
- Ніхто не вчить, і я не буду.
- А нащо робити домашнє завдання, його все одно ніхто не питатиме, адже завтра контрольна.
Тож повторю: важливе прагнення до знань, а не до оцінок. І це прагнення можна привити лише власним прикладом. Висловлюйте і ініціюйте інтерес дитини до нової інформації, знаходьте разом щось цікаве навіть в параграфі про автотрофне живлення підручника по біології для п’ятого класу, і сподіваюсь, врешті-решт ваша дитина просто перестане розуміти, як це – щось не вчити і не цікавитися цим.
І, нарешті, третє.
3. Контролюйте дітей
Це може здатися дурним, адже куди ж без контролю. Але нещодавно я спілкувався з однією п’ятирічною дівчинкою. Катав її на гойдалці й говорив слова, а вона вимовляла власні асоціації.
- Банан!
- Апельсин, яблуко, вишня, слива!
- Сарафан!
- Спідниця, піджак, штани, срака!
І сміється.
А ще в мене вдома нещодавно була інша дівчина (3-4 років). І от в певний момент вона, перепрошую, пукнула й теж розсміялася. Я зробив їй зауваження, що це дуже непристойно, і якщо й робити це, то так, щоб ніхто не помітив, на що вона помітила, що її батько вдома так завжди робить.
Одна знайома мені розповіла, як її діти грали в «Дочки-матері».
- Марійка каже, давай грати в «Дочки-матері». Я буду мамою, а ти – татом. «Добре», каже Сергій, й продовжує: «Я піду в бар». А Марійка йому: «Нікуди ти не підеш, ти зрозумів мене, я нікуди тебе не пущу!»
Воно зі сторони вигляда кумедно (а часто й самі батьки це так сприймають), але саме так погані слова й неправильні ситуації, яких варто уникати, для дітей перетворюються на смішні, і, врешті-решт, йдеш вулицею, і чуєш, як одна маленька дівчина іншу «пісюном» обзиває (так, це реальний приклад).
Повторюся: ми, як дорослі люди, маємо подавати дітям приклад для наслідування. Це не значить бути серйозним і грізним батьком чи матір’ю, та заради Бога, продовжуйте насолоджуватися життям та грати в петанк чи фотографуватися в позі «фейсдаун». Під прикладом для дітей я маю на увазі вихованість та освіченість. І саме це ви маєте контролювати в дітях, щоб вони зрозуміли, як саме варто себе поводити і знаходили собі відповідне середовище людей.
І наостанок. Я навряд чи найближчим часом стану батьком і розумію, що основна авдиторія Молоді ще теж не батьки. Ця моя стаття – лише такий собі відгук, моє розуміння проблем у вихованні сучасних дітей. Але, можливо, ви колись теж станете батьками – випадково чи заплановано – і я би дуже хотів, щоб ви вбачали в цьому не лише кайф від продовження власного роду, але й дуже серйозну задачу з виховання ще однієї унікальної й цікавої особистості, яка проживе таке життя, за яке суспільство буде їй вдячне.
Комментариев нет:
Отправить комментарий