Одруження на п’ятнадцять днів

Лише любов робить нас вічними, лише вона дозволяє вбити розчарування, біль, зупинити час. Неодноразово можна було почути ці слова із екранів телевізорів, із уст тих людей, що з’єднували  тисячі сердець у РАГСі. Ці слова були і будуть віщими для поетів минулого, сучасного, майбутнього. Та це лише слова. Слова, які не завжди підкріплені щирістю і правдою.
Ти зустрічаєш людину, із якою хотіла чи хотів  би  прожити все життя, стати на весільний рушник і дати клятву вічного кохання перед ім’ям Господа, перед законом, перед людьми і в першу чергу перед самими собою. Та тайфун любові, щирості, вічних клятв швидко минає, і з цим просочується істина. Неодноразово мені доводилося бувати на весіллях у  своїх друзів, знайомих, і в більшості випадків було дійсно очевидно, що це любов. Та нещодавно моя давня подруга запросила мене на весілля до себе. Спочатку я була здивована, бо, знаючи її, я не могла подумати, що вона вийде заміж так рано- лише у 20 років. Та потім я зробила висновок для себе, що це дійсно кохання.
Бентежна підготовка до цього дійства породжувала все більше суперечок між нареченими.В деякі моменти мені здалося, що моя подруга взагалі відмовиться виходити за нього заміж. Але все найнесподіваніше очікувало гостей попереду. Коли наречені стояли на весільному рушнику, то між вічними обітницями прозвучала мимохіть фраза, яку, мабуть, почули не всі. « Після весілля можна було б і розлучитися!». Почути це було жахливо. Невже отак ця пара намагається зіпсувати собі життя? Одруження заради розваги чи просто так заради показухи? Це було незрозуміло. Лише вносили ясність стосунки між нареченими – вони були зовсім не схожими на стосунки двох закоханих. Вже з перших хвилин сильні почуття зникли, і своє місце зайняли лайливі пустотливі слова між ними, а також дратівливість і сльози. Відгуляли весілля, і повернулися до суворих буднів. Здавалося б, що однією із причин суперечок на весіллі були хвилювання, які властиві чи не кожній закоханій парі. І після цього повинні були б наступити спокійні будні. Та  все навкруги лише загострювало ситуацію. Виявилося, що за період їхнього щирого кохання, що тривало пів року, вони зовсім не знають одне одного, і взагалі не готові  жити разом. Все зникло, так і не з’явившись. Сумно було спостерігати за моєю подругою, коли вона намагалася все врятувати, чудово усвідомлюючи, що вже пізно що- небудь змінювати.
І так за зовсім малий проміжок часу – за 15 днів пара приймає рішення про розлучення.Чи це було правильно? Навіть не варто було роздумувати. Усе минуло так швидко, що моя подруга не могла в це повірити. Сильні почуття зовсім не були такими, та не слід на цьому зупинятися, адже життя триває. У двадцять років для молодої людини відкриті всі шляхи, і варто лише обрати. А от вибір залежить лише від нас!

Для чого навчатися в університеті?

Зараз у більшості вищих навчальних закладах закінчилась екзаменаційна сесія. З 1 липня в Україні розпочався щорічний ажіотаж вступної кампанії. Попри обіцянки міністерства, абітурієнти стоять у довжелезних чергах під стінами тих вузів, у яких прагнуть навчатися, а приймальні комісії спочатку із ентузіазмом, а згодом із втомою приймають документи. Це складний процес, який важко описати. Хто поступить на бажані факультети – все літо відпочиватиме по повній програмі, а хто ні – на превеликий жаль шукатиме себе у чомусь іншому. Та запитуючи студентів, які навчаються вже на курсі другому чи третьому, для чого ти навчаєшся в університеті, можна почути зовсім не те, що хотілося б.
Здавалося б, що доволі некоректне питання, адже ми всі добре знаємо, що навчання в університеті передбачає як наслідок самореалізацію у певній професії. Та коли відразу запитуєш пересічного студента про це, то виникає хвилина мовчання або ж питання на запитання: як чому? Це і так всім зрозуміло, що без вищої освіти зараз нікуди.Звичайно, чимала частинка правди в цьому є. Але ж тоді виникає абсурдна ситуація- ти навчаєшся у вищому навчальному закладі лише заради диплому! А навіщо? І спеціаліст із тебе у даній професії ніякий, і бажання навчатися, і згодом працювати, теж у тебе немає.
Чому ж на даний момент більшість студентів обирають не ту професію, яка їм подобається та мають здібності у даному напрямку, а навчаються на тому факультеті, де престижно і вигідно. На запитання: «Що вплинуло на обрання даної професії?» Жартома чую відповідь: «Куди батьки вирішили!» Безумовно, це добре, що студент так ревно слухає своїх батьків, але ж це просто виникає тому, що молода людина абсолютно не знає у чому себе проявити і де себе віднайти у цьому світі. Чия це провина: держави, батьків чи молоді, яка на даний момент деградує? Це зовсім неясно. Мало хто думає про те, що буде завтра, через тиждень, рік, два. Усе набагато простіше- замість роздумів про майбутнє ми маємо як наслідок гедоністичний спосіб життя, а потім- несамостійність і абсолютну неготовність до дорослого життя.
Як кажуть- молоді роки для того, щоб жити лише для себе! Але хіба ж можна жити для себе, будучи залежними матеріально від батьків? На мою думку, ні. Хіба ж ми можемо гордо заявляти на весь світ, що я незалежний і самостійний, будучи далеко від дому і здебільшого згадувати про рідних лише у тому випадку, коли знову закінчуються гроші. Та це ж не воля і незалежність зовсім, а типова ситуація, що виникає у багатьох сім’ях. Звичайно, не всі студенти навчаються в університеті, аби навчатись і не всі шантажують батьків ще однією сесією, за яку потрібно заплатити чимало. Але їх не меншає. Парадокс у тому, що більшість молодих людей нічим не цікавиться: ні життям у державі, ні своїм майбутнім. Тому яка мета навчання у вищому навчальному закладі у наших українських студентів? Мені цікаво, а що думаєте ви із цього приводу?

Бог у душі людини, а не у церкві

Православ’я? Католицизм? А можливо іудаїзм чи мусульманство? Нині так багато напрямків релігії, що важко зробити свій вибір. Хоча, зазвичай, ми не в змозі обрати свою віру, адже наслідуємо батьків. Нас змалечку виховують у звичаях релігії, до якої належіть наші тато-мама. Тому, якщо навіть подорослішавши, ми вирішимо змінити віру( що відбувається вкрай рідко), це зробити буде майже нереально, адже таким чином ми ламаємо свою соціальну свідомість.
Мабуть кожен з нас бачив в новинах сутички між різними церквами, здавалося б, ну що там ділити, Бог то один. Але все ж кожна віра, як і людина, індивідуальна. В неї свої звичаї і традиції, своя свята книга. Наприклад, в іудаїзмі, коли людина прокидається вона має прочитати молитву: „Я вдячний Богові за те, що ти вернув мені душу. Я прокинувся й бачу те щастя життя, яке навколо мене, і розумію, що Всевишній дав мені це все. А я маю лише вірити в нього і підтримувати все те добро, яке він дав мені і дав мені наснагу, щоб я цінував все і в природі, і у своїх сусідах, які іншої віри, але я з повагою відношусь і до них” Це дуже важливо, адже таким чином виховується рівність між людьми. Але багато разів, ми спостерігали відчуження від людини, що відрізняться від нас своїми поглядами у релігії. І навіть, якщо це наш ліпший друг, ми починаємо з острахом спілкуватися з ним і при кожній зустрічі в наш мозок приходить мила думка: „ А раптом він, того, сектант. Ще затягне мене туди і змусить приносити себе в жертву”. Цю думку нав’язують нам всі: батьки, друзі, телебачення. Вже не залишилось жодного детективного серіалу, де б добрі і героїчні дяді-міліціонери не рятували друга від секти. Не заперечую, вони існують, але треба ж відрізняти секти від церкв протестантизму. Можливо деякі прихильники протестантських вір і здаються дивними, але не всі. Інколи, ми навіть не підозрюємо, що наш знайомий баптист чи свідок Ієгови.
Деякі максималісти стають атеїстами, виражаючи таким чином протест. Але ж якщо задуматися, у кожного є частинка святого – душа. Нею наділив нас Бог, щоб при нагоді ми могли порадитись чи звернутися за допомогою. Душа надихає на волевиявлення, бажання змінити щось у собі Бог-душа змушує мучатись, коли ми зробили той чи інший гріх. Напевне, він і є та кішка, що шкребе на душі, але шкребе справедливо, за діло. Віра є умовою вічного оновлення душі, її омолодження.. Стомлена життєвими невдачами людина, яка зазнала дошкульного краху своїх надій, планів, може перетворитися на душевного старця, що свідомо самообмежив себе розсудливістю, гірким досвідом, лякається нового, планів, фантазій.
Кожен вірить у Бога по-своєму. Комусь достатньо один раз на день подумати про нього, а хтось не уявляє своє життя без щоденного відвідання церкви. Це не привід засудження, це індивідуальний вибір кожного. Віра не повинна ставати на заваді дружбі, коханню, кар’єрі, адже Бог живе у душі людини, а не церкві.

Король співає!

Як іноді не прикро це визнавати, але той факт, що не цінуєш не втративши,  в багатьох життєвих ситуаціях дійсно має місце. Я ніколи раніше не відносила себе до яскраво виражених фанатів Майкла Джексона. Звісно, мені подобалися окремі його композиції чи відеороботи, але я чомусь завжди відносила його музику до розряду таких, що можна назвати специфічною (у хорошому розумінні слова), музикою для визначеного кола людей.
По-справжньому я відкрила для себе Джексона, почала дійсно отримувати естетичне задоволення від його творчості, підспівуючи чи підтанцьовуючи в такт, навчилася сприймати його особистість як досить важливе явище в музичному і не лише в музичному світі, на жаль, лише після того, як співака не стало.
Парадокс, але навіть без жодної сучасної обробки більшість його пісень не відстає від музичної моди, і абсолютно спокійно вони можуть вписатися у нинішні стандарти.  Рекомендую знайти в інеті кліп на пісню Bad (1987 рік)  чи Beat it (1983 рік)  чи  Thriller  - з альбому 1982 року (!!!), який взагалі увійшов до Книги рекордів Гіннеса, як такий, що розійшовся найбільшим накладом за всю історію музики  – 108 млн. примірників, станом на 2010 рік (за даними Вікіпедії).
Усіх нас так чи інакше торкнулося те, що сталося 2 роки тому 25 червня, бо, немає значення, були ми фанами Майкла чи ні, але разом з ним у вічність відійшла ціла епоха і якась частина нашого життя також.
Людина, яка за свою професійну кар’єру отримує тринадцять премій Греммі, людина, яка задає тон не тільки музичним тенденціям, а й часто визначає  напрямок в модних віяннях;  людина з такою неймовірно величезною позитивною енергетикою, якою постійно ділиться з іншими, людина, яка віддано любить природу і закликає інших схаменутися і припинити нищити дім, де ми живемо, ця людина  не може бути просто талановитою, – це  той поодинокий вид, який ми звикли називати геніями.
І хоч з іменем цієї особистості пов’язано також і багато різних не зовсім приємних для вуха відданого прихильника гучних фактів, я все ж таки щиро шкодую, що він так рано пішов, але разом з тим я безмежно щаслива, що  мала можливість пожити з цією великою постаттю в одному часовому вимірі.
Він продовжує існувати у пам’яті мільйонів шанувальників по всьому світу, він буде відчутний  у музиці ще багато-багато наступних поколінь, ми відчуватимемо його присутність ще в багатьох інших речах, які так чи інакше стосуються  шоу-бізнесу.
Він був Королем.
Так, Король помер, але, так, Король живий і він співає!
P.S. Фільм Майкл Джексон: От і все (Michael Jackson’s This is it), який команда Джексона випустила у світ після його смерті  як прощальний лист усім, хто його любив, та усім, хто його ще не знав, рішучо рекомендовано до перегляду усім, усім, усім.

Ви часто бачили як на вас дивляться інші?

Ви бачили погляди,які оточують вас? Вони завжди добрі, завжди щирі,завжди з хорошими думками про вас? Вони гріють вашу душу чи навпаки залишають слід десь там глибоко в підсвідомості, вони сповнені докору, а може й заздрості і напевно інколи злості. От я не розумію,чому люди говорять лише про слова, які їх зачепили, чому виставляють життя, чому кажуть інколи те,чого не хотілося б розповідати і обгрунтовують це у сво чергу бажанням полегшити тягар спогадів і почути пораду. А все простіше, адже слова – це необдумані і неузгоджені зі своєю душою репліки, які мають у різний момент, у різних часових просторах неперекорне бажаня вийти з під тіні потаємності. Вони інколи здушують нашу свідомість своїм криком і молінням, проте отримавши бажану свободу намагаються скоріше  сховатися.

Чим ж відрізняється погляд? І яку роль грає він?
Погляд який триває долю секунди,інколи дає більше відчутті про людину,ніж кілька годинна розмова з нею.Адже тут не потрібно працювати на публіку,щоб побачити справжність, а лише вловити стан душі по відношенню до своєї індивідуальності. Я не думаю що хтось з вас описував погляд,звідки така впевненість, а спробуйте зхарактеризувати свій, дивлячись в зеркало у  цей момент,і через хвилину,я вас запевнєю разючість ви відразу помітите.
Довго можна сперечатися про награні погляди, і ту ж безпосередню посмішку якою вас обдаровує цей світ,проте у кожного з нас є різного роду фотографії, і чи не зустрічали ви там вловлений об’єктивом той справжній погляд,який розповідав і навіть кричав про стан душі? Чи не казали ви в цей момент, щось типу того: я тут погано вийшов, вийшла, і в ту ж саму мить, а може й пізніше приходило розуміння того, що фотографія зовсім таки не погана,просто чомусь на ній видно не гру, а реальне життя,яке вже не можливо сховати маскою і бажанням втечі…

Сайт визитка стоимость – разработка успешного сайта под ключ. Преимущества сайта-визитки в том, что стоит он очень дёшево и для его редактирования не нужно прибегать к платной посторонней помощи.

Скільки цигарок коштує дружба

Куріння — це шкідлива звичка. Це залежність, спочатку психологічна. А згодом і фізична. Як на мене, жодна залежність не варта того, щоб за неї розплачуватись.

Я не викурив жодної цигарки. Не тому що це шкодило б моєму здоров’ю чи потенції, як обачливо попереджують написи на пачках, а саме тому, що залежність від цигарки неприйнятна для мене.

Ті хто палить чудово розуміють, усю шкідливість цього процесу. Принаймні, хочеться сподіватись. Для цього й вигадані цигарки з фільтрами. Для заспокоєння розуму, а не для зменшення надходження різної гидоти у свої легені, як прийнято вважати. Та жоден молодий курець ніколи не визнає свою залежність. Стається це вже через певний час, коли серед ночі прокидаються задля нової порції нікотину. Чи справити потребу без розслаблюючої дії цигарки не виходитиме. Але це буде колись потім, і не час думати про такі дрібниці у пору м’ятних наповнювачів та нанофільтрів. Живи яскраво, затягуйся глибоко! І не хвилюйся, що твої легені — поле на якому заробляють гроші.

Попри намагання переконати, що “куріння шкодить здоров’ю”, палити мало хто кидає. На щастя, ті хто збирається, хоч трохи прислуховуються до цього. Спроби на кшталт: “Кури — рожай синіх дітей” не можуть бути ефективними. Навіть якщо це говорить найліпша подруга чи друг. Тим самим ви робите спробу розкрити очі й повчати когось, хай навіть і друзів. А ніхто не любить коли його вчать жити.

Своїми наїздами, хай навіть такими як у третьому абзаці :) ви відштовхуєте друга, наче він прокажений. І самі ж копаєте яму для довіри — найбільш комфортно почуватись поза критикою. Й поза вашим оточенням, що її несе.

З іншої сторони, якщо вам пускають дим в лице — це відверта неповага, і щось терпіти чи намагатись допомогти не варто. Та якщо ваш знайомий, і він дійсно вам друг, не труїть вас димом, й не палить у вашій присутності — то не варто нехтувати цією взаємоповагою й заводити пропагандистський трактор при кожній зустрічі. Шкідливої звички навряд чи це допоможе позбутись, а от друга — запросто.

Не намагайтесь протиставити цигарку та себе. Людина повинна сама прийняти рішення, і чим воно буде самостійнішим то твердішим. Дайте відчути, що ви на його стороні. Друзів не просіюють через сито, вони є такими як є — з хорошими та негативними сторонами. Пізно чи рано, вибір, як такий, перестане існувати. Буде лише рішення, воля конкретної людини — кинути палити чи ні.

Це звісно особисто моя думка. Люди не ідеальні й виправляти їх — завдання невдячне. І поки щось стосується тільки когось особисто, то це і залишається особисто його справою. Захочете спільних дітей — тоді вже й пиляйте з повним на те правом.

Невелика ремарка: Ця розповідь не для того щоб показати що “я не палю і ось який молодець” . Просто набридло бачити, як люди руйнують дружбу через власну пиху і бажання довести свою правоту. Я категорично проти куріння, але дивитись як “здоровим способом життя” керуються тільки задля підвищення самооцінки й хизування — гидко. І якщо так ревносно оберігати свої легені, то непогано було б оберігати й душу, чи що там у вас.

Про сучасне батьківське виховання

З шести років мати виховувала мене сама.
Як і в будь-якій іншій родині, наступні 16 років супроводжувалися як конфліктами й образами, так і моментами порозуміння, взаємодопомоги та знаходження взаємовигідних виходів з ситуацій.
Зараз я на все це дивлюся з розумінням, і вдячний своїм за батькам за те, що було, і якими вони мене зробили. Але коли був малий – не розумів, і намагався втекти з дому, нашкодити, не бачив пріоритетів в житті. Тепер, коли став дорослішим, і задумуюсь про власних дітей (лише задумуюсь) та дивлюся на свою дев’ятирічну сестру, розмірковую – як би я їх виховав? Щоб я визначив як найважливіше? Отут я би хотів поділитися своїми роздумами і підняти, можливо, невеличку дискусію.
1. Батьки як беззаперечний приклад для наслідування
Пару тижнів назад одна знайома мені жінка принесла додому декілька апельсинів та один грейпфрут. Розповіла про це синові, але, вивчивши пакет, він так і не повірив, що серед апельсинів є грейпфрут (подумав на нього, що це теж апельсин).
Декілька місяців тому ця ж жінка також дзвонила мені й питалася по декільком моментам в тесті з української мови і постійно дратувалася, як же воно все незрозуміло і нащо їй взагалі оце потрібно.
Як наслідок (звісно, не цих двох ситуацій, а самого методу виховання), дитина перестала взагалі сприймати точку зору матері як правильну. Хіба що як можливу правильну.
Особисто мені це ввижається дуже важливою проблемою. Дитина має завше розуміти, хто головний в домі, і це визначається не лише простим верховенством батьків, але й їх розумовими перевагами. Якщо ви маєте атестат і навіть диплом про вищу освіту, то як же ви не зможете допомогти дитині зі шкільним курсом елементарної фізики? Сядьте й розберіться, але не давайте дитині зрозуміти, що Вам це не потрібно – бо вона постійно бере з вас приклад і врешті-решт подумає, що і їй теж.
Можливо, ви самі пригадуєте, як в школі казали – та нащо мені фізика? Я буду мови вчити\економістом стану\програмістом влаштуюся. Але ж справа не в самій фізиці, а у власній багатогранності ваших розумових можливостей, яку ви й маєте показати, довести й передати дитині. Не знаєте, чому небо блакитне? Ну й стидовисько, але ж чом би швиденько не прогуглити й не дати дитині відповідь? Адже інакше вона зрозуміє, що це не важливо, не цікаво, і краще займатися чимось, що не потребує знань.
З цього слідує й наступний момент:
2. Знання важливіші за все
Інтелектуальний капітал – це найважливіше, що ви можете дати дитині, адже його не можна загубити, як гроші чи, наприклад, кохання. Ви подивіться, скільки усього має знати сучасна технологічно просунута людина: операційні системи, офісні програми, інтернет-сервіси, мобільні додатки – і це лише інструменти для виконання щоденних задач. Без вміння швидко вчитися й поглинати інформацію годі й намагатися досягти чогось в двадцять першому сторіччі.
В чому виховна проблема батьків – справа не в оцінках в табелі\атестаті\дипломі, а в бажанні вчитися. Це бажання важливо прищепити ще в ранньому дитинстві, інакше потім ви, як мати чи батько, часто будете чути:
- Ну так всі написали на вісім, і я теж! Це нормально!
- Ніхто не вчить, і я не буду.
- А нащо робити домашнє завдання, його все одно ніхто не питатиме, адже завтра контрольна.
Тож повторю: важливе прагнення до знань, а не до оцінок. І це прагнення можна привити лише власним прикладом. Висловлюйте і ініціюйте інтерес дитини до нової інформації, знаходьте разом щось цікаве навіть в параграфі про автотрофне живлення підручника по біології для п’ятого класу, і сподіваюсь, врешті-решт ваша дитина просто перестане розуміти, як це – щось не вчити і не цікавитися цим.
І, нарешті, третє.
3. Контролюйте дітей
Це може здатися дурним, адже куди ж без контролю. Але нещодавно я спілкувався з однією п’ятирічною дівчинкою. Катав її на гойдалці й говорив слова, а вона вимовляла власні асоціації.
- Банан!
- Апельсин, яблуко, вишня, слива!
- Сарафан!
- Спідниця, піджак, штани, срака!
І сміється.
А ще в мене вдома нещодавно була інша дівчина (3-4 років). І от в певний момент вона, перепрошую, пукнула й теж розсміялася. Я зробив їй зауваження, що це дуже непристойно, і якщо й робити це, то так, щоб ніхто не помітив, на що вона помітила, що її батько вдома так завжди робить.
Одна знайома мені розповіла, як її діти грали в «Дочки-матері».
- Марійка каже, давай грати в «Дочки-матері». Я буду мамою, а ти – татом. «Добре», каже Сергій, й продовжує: «Я піду в бар». А Марійка йому: «Нікуди ти не підеш, ти зрозумів мене, я нікуди тебе не пущу!»
Воно зі сторони вигляда кумедно (а часто й самі батьки це так сприймають), але саме так погані слова й неправильні ситуації, яких варто уникати, для дітей перетворюються на смішні, і, врешті-решт, йдеш вулицею, і чуєш, як одна маленька дівчина іншу «пісюном» обзиває (так, це реальний приклад).
Повторюся: ми, як дорослі люди, маємо подавати дітям приклад для наслідування. Це не значить бути серйозним і грізним батьком чи матір’ю, та заради Бога, продовжуйте насолоджуватися життям та грати в петанк чи фотографуватися в позі «фейсдаун». Під прикладом для дітей я маю на увазі вихованість та освіченість. І саме це ви маєте контролювати в дітях, щоб вони зрозуміли, як саме варто себе поводити і знаходили собі відповідне середовище людей.
І наостанок. Я навряд чи найближчим часом стану батьком і розумію, що основна авдиторія Молоді ще теж не батьки. Ця моя стаття – лише такий собі відгук, моє розуміння проблем у вихованні сучасних дітей. Але, можливо, ви колись теж станете батьками – випадково чи заплановано – і я би дуже хотів, щоб ви вбачали в цьому не лише кайф від продовження власного роду, але й дуже серйозну задачу з виховання ще однієї унікальної й цікавої особистості, яка проживе таке життя, за яке суспільство буде їй вдячне.